В селах Старокозацької об'єднаної територіальної громади відбувся мітинг, присвячений Дню пам'яті жертв голодомору.
В селах Старокозацької об'єднаної територіальної громади відбувся мітинг, присвячений Дню пам'яті жертв голодомору.
Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, найжорстокіший злочин комуністичного режиму проти Українського народу.
І тисячі слів не передадуть жах того часу краще, ніж спогади людей, які пережили цю трагедію.
« Жили всі закрито, мати на засов хвіртку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підводи, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу. »
Надія Рогозянська
« В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «Їсти!», навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу. Випікали з чорної, розмоченої дощами землі пишні перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості, церемонно припрошуючи покуштувати багатих страв, розпускаючи неіснуючі ремінці на розбухлих від лободи та полови животах. »
Повість Анатолія Дімарова «На коні і під конем»
« По дорозі в Задорожне у самої дороги побачили мертвого старого, обірваного, худого. Чобіт на нім не було. Очевидно, він впав і замерзнув або відразу помер, а чоботи хтось зняв. Повертаючись, ми знову бачили цього старого. Нікому він не потрібний. Коли я заговорила у Бабчанскій сільраді, що мертвого потрібно прибрати, голова, посміхаючись, запитав: "А як лежить він, сюди ногами або до Задорожнього? Якщо до Задорожнього, то нехай Задороженська сільрада прибирає".
В'їжджаючи у Бабку, ми наздогнали хлопчика років семи. Супутник мій крикнув, але хлопчик йшов, шатаючись, і ніби не чув. Кінь наздогнав його, я крикнула. Хлопчик звернув з дороги нехотя. Мене тягнуло поглянути в обличчя йому. Жахливо страшне, незгладиме враження залишило вираз його обличчя. Очевидно, вираз очей такий буває у людей, коли вони знають, що повинні скоро-скоро померти, і не хочуть смерті. Але це була дитина. Нерви у мене не витримали. "За що? За що діти"? Я плакала тихенько, щоб не бачив мій супутник. Думка, що я не можу нічого зробити, що мільйони дітей гинуть від голоду, що це стихія (дуже важливий момент: насправді те була не "стихія", а свідомо й штучно організований голод, що не раз відзначала й сама автор у своєму щоденнику. - І.С.), привела мене в повний відчай. У сільраді зустріли старого з таким же лицем, як у хлопчика. Він прийшов просити роботу. Вася (чоловік О.Радченко. - І.С.) пішов писати записку в контору, щоб йому видали продуктів і направили на роботу. Коли він повертався, селянин хапав буряк сирий з-під лавки. Обличчя у цієї людини було обрезкле від голоду. Кілька днів тому приходив робочий Колик. Обличчя його вже опухло, руки опухлі. Говорить, що ноги важкі. Спокійно приготувався помирати. "Дітей шкода, - говорить, - вони нічого не розуміють - не винуваті". Дечого дали йому. В неділю прийшла з повним відчаєм і благанням дружина священика Помазиновского. Вона принесла плюшеву скатертину зовсім хорошу, і просила за неї два пуди буряків. Я дала, чого могла, ще до буряків, хотіла не брати скатертина. Але вона говорить, що її ніхто не хоче брати, нічого не дають, вона не потрібна нікому. У них удома сім чоловік. Що буде з ними? І взагалі, що буде з мільйонами людей? »
Олександра Радченко
Запрошуємо всіх долучитись до Міжнародної акції «Запали свічку пам’яті». 24 листопада о 16:00 – вшануйте пам’ять убитих Голодомором 1932-1933 рокув.
#СтарокозацькаОТГ
