Історична довідка

Коза́цьке (в минулому - Кизил Пунар та Гура Роша). Точні відомості про заснування поселення не відомі. Проте вже 1774 року картограф Річчі Занноні позначив це поселення на своїй карті «Carte de la partie septentrionale

de l'empire otoman» як Kizil Punar, тобто «Червоний Колодязь» мовою кримських татар, які його населяли. 1806 року, після захоплення регіону Російською імперією, більшість мешканців була вимушена залишити село. Як результат, відповідно до статистичних даних 1827 року, село вже було перейменоване в Гура Роша та мало значно інший етнічний склад.

Історія села Козацьке тісно пов'язана з історією освоєння Бессарабії Російською імперією. Наприкінці XVIII століття самодержавний уряд Росії прагнучи утвердження на Північному Причорномор'ї, проводить ряд заходів, які направлені були на узаконення українських земель. На початку XIX століття Росія відвойовує у Османської імперії Нижнє Подунав’я. 1803 року взята фортеця - Ізмаїл. За Бухарестським мирним договором Бессарабія відходить до Російської імперії, яку було поділено на три повіти - Ізмаїльський. Аккерманський, Хотинський. Для історичного укріплення на нових землях уряд Росії заселяє його слов'яномовним населенням, а також сприяє заселенню іншими народами, підданими царській Росії. Саме для цього влада крізь пальці дивиться на переселення до «вільного краю» втікачів- кріпаків із українських та російських губерній. Даруються землі іноземним колоністам, зокрема - німецьким.

Ліквідувавши Гетьманщину та зруйнувавши Запорізьку Січ, російський уряд позбавляє «прав і вольностей» козаків, оголошуючи їх підданими царя. Впроваджується русифікація, яка суперечила традиційному укладу життя українських козаків. Саме це, стало головною причиною переселення козаків у ці краї. Поселяючись на нових землях, вони продовжують дотримуватись традицій українського козацтва в релігії, у побуті, у сімейному житті, у поселеннях.

Наприкінці XVIII століття в долині річки Алкалія виникає козацьке поселення - Станиця Козача. Дуже швидко, завдяки інтенсивному переселенню, вона зростає, займаючи все більше земель.

У традиціях козацького життя була одна дуже цікава традиція: молодий парубок  -  козак,  одружившись,  обов'язково  повинен  був  покинути

 

батьківський дім і разом з молодою дружиною - козачкою переселитися поодаль, там збудувати курінь-будинок і обробляти землю або займатися ремеслом. Це стає життєвою необхідністю.

Саме молоді сім'ї, вихідці зі Станиці Козачої і стали першими поселенцями в долині річки Байказія нашого села, назва якого сама по собі відображала те, хто тут проживав - козаки - Козацьке.

Головним заняттям перших поселенців було землеробство, скотарство і рибальство.

Перші відомості про село, які збереглися в архівах, датуються 1808 роком, це відомості з церковної книги про здійснення православних обрядів. Перша церква збудована була на південному пагорбі правого берега річки Байказія. Вона була з саману, а тому підмивання її потоками води змусили поселенців збудувати нову церкву вже з каменю-ракушняку на лівому березі річки, менш похилому.

Включення Молдавського князівства до складу Російської імперії сприяло заселенню молдован, які дуже швидко стають більшістю населення села. Звичайно, що змінюються традиції, рід занять, єдино незмінною залишилася релігія - православне християнство. Про козацькі традиції поступово забувають, втрачаються суто козацькі промисли, які замінюються загальнонаціональними видами господарства. Асиміляція сприяла різнобарвному колориту.

3 березня 1918 року територію Бессарабії скуповують війська буржуазно-поміщицької Румунії. На початку квітня 1918 року було проголошено об'єднання Бессарабії з Румунією. У село на довгих 22 роки приходить румунська влада, про жорстокість якої, тортури та несправедливість добре пам'ятають старійшини села, не зі слів, а відчувши все це на собі. Період румунської окупації відносять до періоду економічної, політичної та соціальної кризи. Слов'яномовне населення примусово ставали румуномовними, за незнання румунської мови звільняли з роботи, не приймали на роботу, офіційні звернення подавали тільки румунською мовою.

Політичні права обмежувалися участю у виборах, які проводилися за диктованим «зверху» сценарієм.

Поміщицьке землеволодіння румунів перетворило селян на батраків, які не мали ніякої можливості на придбання власної ділянки землі. Сезонний та поденний найм були основним джерелом доходів наших односільчан у той час.

28 червня 1940 року в результаті радянсько-німецького «Договору про взаємоненапад» та таємних протоколів, які підписані були 23 серпня 1939 року, Бессарабія ввійшла до складу Української РСР. Починається процес радянізації-націоналізація та колективізація. Жителі села по-різному сприйняли радянську владу: заможні селяни природно стали її противниками, адже їм необхідно було віддати до артілі все, що вони заробили тяжкою працею. Безземельні селяни в новій владі шукали порятунку від злиднів. Але всі плани радянської влади були зламані початком Німецько-радянської війни. Бессарабія була окупована в перші ж дні війни.

Румунія була союзником нацистської Німеччини і тому вступила у війну на її стороні, сподіваючись повернути назад втрачені в 1940 році території. Більшість колишніх поміщиків повертаються назад, поновлюючи собі права на землі, будинки, установи, владу.

172 наших односельчани пішли добровольцями до Червоної Армії. Для жителів села, які залишилися в окупації, знову настають жахливі часи румунської влади.

У період Другої Світової війни безпосередньо в кровопролитних боях брало участь 225 жителів села, із них 114 загинули смертю хоробрих, 111 фронтовиків нагороджені орденами та медалями СРСР. Під час окупації села нацисти розстріляли багато активістів: Г.Н. Чумакова з сестрою, сім'ї С.І. Константинова і вчителя В.І. Устияна. Колгоспне майно було розграбовано, частково вивезено до Румунії.

Довгоочікуване визволення настало 23 серпня 1944 року. У результаті успішно проведеної Червоною Армією «Ясько-Кишинівської операції» було

визволено Бессарабію. Розрухи, нестача тягової сили, знарядь праці, людей - ось з чого починали післявоєнну відбудову. У селі створюються дві сільгоспартілі, кордоном яких була центральна вулиця з півночі на південь. Західна частина села - з молдавсько мовним населенням та східна - з слов'яномовним населенням.

Серйозним випробовуванням для жителів села був голод 1946-1947 років. Спасінням для більшості мешканців села була благополучніша, у плані забезпечення продуктами харчування, Західна Україна.

Нестача кваліфікованих кадрів, низький рівень грамотності жителів села, сприяли відкриттю в селі школи. Існуюча в період окупації румунська школа була з суворими дисциплінарними порядками, але рівень освіти 4-х- літньої школи був низьким. В 1946 році в селі відкривається початкова, а в 1948 році - семирічна школа. Для роботи в ній у село приїздять кваліфіковані вчителі: Павло Герасимович та Олександра Іванівна Солоненки, Кирило Олександрович та Васса Яківна Яковчуки, Семен Мойсейович та Клавдія Василівна Кобилянські, Марія Володимирівна Вострікова, Лідія Василівна Рябченко, Марія Максимівна Кисла, Неоніла Степанівна Скутельник, які весь свій трудовий стаж, а дехто і все своє життя пропрацювали і прожили в нашому селі, якому в 1948 році повернули його історичну назву - Козацьке.

В 1948 році існуючі дві сільськогосподарські артії об'єднуються в одну - імені Молотова. В адміністративному поділі наше село відносилося до Старокозацького району Ізмаїльської області. В 1957 році «політика укрупнення» призвела до реорганізації. До колгоспу приєднують землі колгоспу імені Ворошилова, село Зеленівка; до сільської ради - село Красна Коса, заснування якого пов'язане з вихідцями з Козацького. Об'єднуються два райони - Старокозацький і Лиманський у Білгород-Дністровський район. Ізмаїльська область приєднується до Одеської.

Найпотужнішого розвитку наше село набуває в період 50-60-х років XX ст. Значний внесок здійснив голова колгоспу Федір Петрович Міщенко (колгосп вже називався «Україна»), який був нагороджений «Орденом Леніна»